Як формувати в дітей любов до читання

Добра книга — і вихователь,  

і  вчитель, і товариш

.

Любіть книгу... Вона полегшить вам життя... Вона вчить вас поважати людину і самих себе, вона окрилює розум і серце почуттям любові до світу, до людини.

                                                                                                                               М. Горький

Видатний педагог В.А. Сухомлинський: «...Можна жити і бути щасливим, не оволодівши математикою. Але не можна бути  щасливим , не уміючи читати. Той, кому недоступне мистецтво читання, - невихована людина, етичний неук».

Сьогодні Україна перебуває в новій соціальній реальності, що вже призвело до зміни суспільних інтересів, усієї ієрархії духовних цінностей її громадян. Духовна криза людства — нині найбільша тривога світу. І саме ця криза вимагає перебудови і нового мислення.

Духовне відродження українського  народу  неможливо уявити без впливу книги,  бо  саме книга є одним з активних чинників виховання: виховання совісті, моралі, формування загальнолюдських цінностей, національної свідомості, любові до рідного краю, рідної мови, екологічної культури.

Донедавна  книга  була для людини основним джерелом інформації, а читання — популярним способом проведення дозвілля. Тепер у неї  з’явилися  могутні суперники — телебачення, комп’ютер, відеоігри. Багато хто вважає читання «зайвою тратою  часу »,  віддаючи   перевагу  екранізованим версіям творів.

Створити повну і вірогідну картину ставлення дітей до читання сьогодні дуже  складно . Це пов’язано з тим, що держава недостатньо  переймається  проблемами дитячого читання.  Не  було  проведено   жодного  всеукраїнського дослідження стану справ у цій сфері.

Для сучасного  читання   дітей  характерне:

·         поступове зниження інтересу до друкованого слова,  спад   престижу  читання;

·         зменшення числа  тих , хто віддає  перевагу  читанню у вільний час;

·         зростання кількості дітей,  які  обмежуються читанням літератури, пропонованої  шкільною  програмою.

Багато вчителів і батьків незадоволені тим, що їхні діти не люблять читати. Але змусити дитину вчитися  неможливо , навчанням  потрібно  зацікавити. Кожна книга повинна прийти до  дитини  у відповідному віці, інакше дружба з нею може й не відбутися.

Коли  потрібно прищеплювати  дитині  

любов до книги?

Читання вимагає праці (до речі, не тільки від дітей, але і від батьків). Телевізор  дивитися  набагато легше. З читанням все інакше. Як  ви  думаєте, з якого віку потрібно прищеплювати любов до книги?

На думку дитячих психологів, любов до читання потрібно щепити буквально з «пелюшок». Дитина краще  буде  розвиватися, якщо в неї над колискою читають книги (причому необов’язково  дитячі , можна, наприклад, класичну поезію).Це відкладеться у нього в підсвідомості, і у своєму «дорослому» житті він обов’язково пригадає про почуття.

Процес залучення до  світу  книг повинен починатися ще в ранньому дитинстві, вже тоді, коли батьки читають дитині перші казки. Дуже добре, коли читання чергується з розглядом картинок. Перші книжки малюка повинні бути яскравими, ілюстро­ваними. Вже починаючи з 3-4 років слід  проводити   роботу   щодо   навиків  дбайливого  ставлення  до книги: акуратного перегортання  сторінок , необхідності закладок, зберігання книг у визначеному місці і так далі.

Існує думка про те, що вроджені здібності  до  читання у  дітей  виявляються у  віці  від 18 місяців до З років. А от психологи вважають, що прищепити любов до книги та читання можна ще до 9 років. Пізніше зробити це  складно  і практично неможливо. Отже,  процес   залучення   до   пізнання  світу через книгу припадає на дошкільний  і  молодший шкільний вік.

Прищеплення дітям інтересу  до  читання, констатує наука, на 90 % залежить від батьків. Головна відмінність сімейного читання від інших його видів — класного і позакласного — полягає в тому, що батьки, читаючи своїй дитині книгу, починають по-справжньому займатися її духовним розвитком, формуванням її особистості.

Починати знайомити малечу із книгою необхідно з перших років життя.  Дитина  вчиться спочатку слухати книгу, потім перегортати сторінки, запам’ятовувати слова. Читання дає їй можливість посміятися та поплакати разом з героями, навчитися не  губитися  в життєвих небезпеках. Щаслива та дитина, яка має таке щоденне безпосереднє  спілкування  з кни­гою через батьків.

Книга приносить дитині задоволення, і вона періодично повертається до неї, просячи старших читати ще і ще. І читати книгу слід стільки разів, скільки захоче малюк. Це  не  примха. Просто у дитини є бажання зануритися  в  процес пізнання книги і знову зустрітися з героями твору, ще раз (або й більше) пережити з ними їхні пригоди. Читати можна будь-де: на природі, у поїзді, на пляжі... А коли дитина починає робити перші кроки в процесі самостійного читання, корисно давати їй прочитати вже знайомі тексти, не раз чуті від батьків.

Малюки люблять книжки з маленькими текстами та яскравими малюнками. Тому на цьому етапі корисно «підсунути» комікси і дайджести (своєрідні сценарії окремих мультфільмів). Це зворотний зв’язок  між  фільмом і книжкою в картинках.  Звичайно , це не читання «для душі», а тільки короткочасний засіб оволодіння технікою вільного читання.

Читання – найважливіший фактор успішного навчання школяра

На успішність учнів впливає багато різноманітних факторів. Але одним із найважливіших є вміння свідомо, правильно, виразно та швидко читати. Дитина, яка не вміє добре читати, стикається із труднощами під час виконання домашніх завдань,  їй  нецікаво на уроках, вона приречена на розумову обмеженість і заучування матеріалу. Такий учень  не  буде активним читачем бібліотеки, не відчуватиме потреби спілкування з книгою, бо читання приносить йому не задоволення, а муку. Що таке читання  або   вміння   дитини   читати ? Це,  насамперед ,  наявність   інтересу  до читання, до  книги  як джерела пізнання. Виховати інтерес до  читання   неможливо  без  допомоги   батьків , їх ласки, турботи, мудрого слова, поради.

Роль  сім’ї  у формуванні любові до читання

Упевненість, у своїх силах і можливостях зароджується в дружній, теплій атмосфері сім'ї. Дитина потребує підтримки, уваги й поваги. Якщо в сім'ї шанують книгу, то так до  неї  ставитиметься й дитина. Не тільки  в  школі, а й удома слід учити  дітей  читати й любити книжки. Мабуть, немає батьків, які б не хотіли навчити своїх дітей швидко й виразно читати, викликати інтерес до читання. Адже роль книги в житті дуже велика. Хоч би чим захоплювалася дитина — історією, при­родознавством, технікою, науковими пошуками — на допомогу їй завжди прийдуть книги. Вони відкриють нові обрії, допоможуть торкнутися історії народу, таємниць природи, буття. Працювати з книгою дитина вчиться з першого шкільного дня на всіх уроках,  але  треба і вдома приділяти значну увагу спілкуванню з нею.  Маленький  учень має працювати в школі з допомогою вчителя, удома — з допомогою батьків.

                Читання  нерозривно пов’язане з письмом, а також з іншими навчальними предметами. У більшості випадків, якщо учень добре читає, він грамотно пише, краще розвинений, естетично вихований. Якщо він уміє визначати головну думку твору, зробити висновки з прочитаного, тобто здатний логічно мислити, йому легше розв’язувати задачі з математики. Дитині, котра погано читає, складно виконувати домашні завдання, їй нецікаво на уроках.

Нам слід прагнути, щоб наприкінці початкової школи більша частина учнів мала швидкість читання не нижчу, ніж 120 слів за хвилину.

Що і як читати з дітьми ?

Виникає запитання: що і як читати з дітьми? Насамперед, слід самому ознайомитися зі змістом кількох дитячих книжок. Це допоможе  краще  зрозуміти світ захоплень дитини. Від деяких батьків можна почути, що вони купують багато книжок, а дитина на них і не дивиться. Звичайно, вони помиляються, думаючи, що куплена  книжка   одразу  має сподобатися синові чи доньці. З боку дорослих потрібна велика  увага   до  читання  молодшого  школяра.

Якщо дитина тільки починає виявляти інтерес до самостійного  читання , купуйте їй тоненькі книжечки з великими малюнками, бо сторінка з великою кількістю тексту й без ілюстрацій лякає дитину. Але з кожною самостійно прочитаною сторінкою зростає впевненість у власних силах.

Треба прагнути, щоб книги були різноманітні: казки,  пригоди ,  оповідання  про тварин і рослини, про школу, музику й мистецтво. Добираючи книжки, слід зважати на індивідуальні особливості, інтереси дітей. Хлопчики часто  захоплюються  пригодницькою літературою. Цей потяг до пригод цілком зрозумілий, але його треба спрямувати в  потрібне  русло. Слід простежити, щоб книжки пригодницького жанру не були єдиними в бібліотечці дітей, щоб їм до рук не потрапляли книги для дорослих.  Якщо  дитину цікавить  життя  рослин і тварин, нові машини, подорожі, треба добирати книги, з яких вона могла б одержати відповідну інформацію. У вихованні любові до  книги  можуть допомогти й незначні, на перший погляд, моменти. Наприклад, власна бібліотечка, поличка для книжок, можливість обмінюватися книжками з товаришами — усе це сприяє за­цікавленню дітей.

Найчастіше, поки дитина мала, дорослі  читають  їй. Але як тільки вона йде до школи, батьки гадають, що вона може читати сама. А коли синові чи доньці мине 8 -10 років, ми стаємо учасниками такого діалогу: « Ну. як книга?» — «Нічого,  нормальна ». І батьки відчувають, то між ними й  дитиною  — стіна нерозуміння. Щоб уникнути таких  сцен , слід організовувати  сімейне  читання. Під час  цього  читання мати й батько відкриваються для дитини з нового боку, та й батьки розуміють, що діти подорослішали, що з ними можна говорити не тільки про оцінки. Щоб привчити дітей читати самостійно, можна використати певні прийоми. Наприклад, хтось із дорослих починає читати дитині, але на найцікавішому місці зупиняється. Захоплена подіями в книзі, бажаючи дізнатися, що станеться далі, дитина переважно дочитує самостійно. Дорослі обов’язково мають запитати, про що вона прочитала, похвалити за самостійність, висловити сподівання, що тепер вона частіше читатиме сама. Наступну книгу можна починати читати  так   само . Поступово в дитини прокинеться любов до читання. Можна розповісти захопливий епізод із книги. Молодший школяр обов’язково запитає: «А що далі? Розкажи, що було потім». Замість відповіді  треба  дати книгу: «Прочитай, тут знайдеш багато цікавого».

Важлива атмосфера читання  й  слухання в сім’ї. На вечори  сімейного  читання можна запрошувати друзів дітей. Виховання любові до книги відбувається значно легше в тих сім’ях, де дорослі самі люблять читати й багато говорять про книги.

Як починати  читати  книгу з дитиною?

 Слід  привчати дітей починати читати з обкладинки і титульної сторінки книги, на якій вказані прізвища автора, художника, видавництво, рік видання.  Діти , як правило, не  звертають  уваги й не намагаються запам’ятати ці відомості про книгу. Батькам слід терпляче запитувати  у  них імена автора і художника, назву книги. Корисно буває перед початком читання запитати дитину, які книги цього письменника вона вже читала і що про нього знає ?

Трапляється, що дитина, прочитавши кілька сторінок, заглядає на останню сторінку, щоб швидше дізнатися, чим усе закінчилося.  Після  цього продовжує читати,  але  вже не так уважно, багато пропускає. Батьки мають стежити, щоб у дитини не з’явилася така шкідлива звичка. Не слід  розповідати  наперед, як розвиватимуться  події  й чим вони завершаться.

Необхідно привчити дітей дотримуватися правил гігієни читання. Не можна читати при поганому освітленні. Світло має падати ліворуч і не на обличчя дитини, а на стіл із книгою. Також необхідно час від  часу  давати відпочинок очам.

Як  прищепити любов до читання ?

 Поради  батькам

  американського психолога В.  Вільямса

 •        Насолоджуйтеся  читанням  самі і виробіть у дітей відношення до читання як до задоволення.

 •        Нехай діти бачать, як  ви  самі читаєте із задоволенням: цитуйте, смійтеся, заучуйте уривки, діліться враженнями про прочитане і тому подібне.

 •            Показуйте,  що  ви цінуєте читання: купуйте книги, даруйте  їх  і отримуйте як дарунки.

 •        Нехай діти самі вибирають собі книги і журнали (у бібліотеці, книжковому магазині  і  тому подібне).

 •        На видному місці будинку  повісьте   список , де буде відображений прогрес дитини в читанні (скільки книг прочитано і за який термін).

 •     Виділіть  удома спеціальне місце для читання (затишний куточок з полицями і тому подібне).

 •          У будинку має бути дитяча бібліотека.

 •        Збирайте  книги   на  теми, які надихнуть дітей ще щось прочитати про це (наприклад, книги про динозаврів або космічні подорожі).

 •        Запропонуйте дітям до або після перегляду фільму прочитати книгу, за якою поставлений фільм.

 •        По черзі читайте один одному розповіді або смішні історії. Розважайте себе самі замість  того , щоб дивитися телевізор.

 •        Заохочуйте дружбу  дитини  з дітьми, які люблять читати.

 •        Розгадуйте  з   дітьми  кросворди і даруйте їх ім.

 •     Заохочуйте читання дітей  вголос , коли це лише можливо, щоб розвинути їх навик і упевненість в собі.

 •        Частіше  запитуйте  думку дітей про книги, які вони читають.

 •        Заохочуйте  читання будь-яких матеріалів періодичного друку: навіть гороскопів, коміксів,  оглядів  телесеріалів – нехай діти читають все що завгодно!

 •        Дітям  краще  читати короткі розповіді, а не великі твори: тоді у них з'являється відчуття закінченості і задоволення.

 •        Нехай діти кожен вечір читають в ліжку перед тим, як заснути.

Значення  швидкості  читання  

для успішності школяра

                Оптимальне  читання — це читання зі швидкістю розмовної мови: темпом від 120 до 150 слів. До такої швидкості  артикуляційний  апарат людини пристосований за багато століть, при такій швидкості досягається краще розуміння тексту.

Учні, які переходять до 5-го класу за нормами, встановленими державною програмою, мають читати 80—90 слів. Це  не  збігається з оптимальною швидкістю розмовної мови й викликає сумніви: чи не дуже занижені норми?

Швидкість читання — найважливіший фактор, що впливає на успішність школяра.

Під час  перевірки  однієї із шкіл було виявлено учня 9-го класу, який читав 38 сл./хв.  Це  норматив для 1-го класу. У 9-му класі домашнє завдання за 1 день становить приблизно вісім сторінок підручника або

6 500 слів. Поділимо 6500 на 38. Отримуємо приблизно 170 хвилин, або близько  трьох  годин. Саме стільки часу потрібно цьому  учневі  для одноразового прочитання тексту домашніх завдань. Але з такою низькою технікою читання він не зможе зрозуміти написане в підручнику за один раз. Йому необхідно мінімум тричі прочитати тексти -  а  це вже дев’ять годин. Додамо шість годин, які учень проводить у школі, — одержимо п’ятнадцятигодинний робочий день. Це без урахування письмових завдань. Якщо виконувати все добросовісно, то двадцяти чотирьох годин не вистачить. Отже, учень поповнив лави неуспішних.

Аспект розвитку

 Швидко , як  правило , читають ті учні, які читають багато. У процесі читання формується оперативна пам’ять і постійна увага. Від цих двох показників, як правило, залежить розумова праця.

Економічний аспект

Наведені дані, на перший погляд, далекі від освіти. В японському концерні «Хітачі» є 6000 працівників. Щороку ці працівники подають 120—130 тисяч рацпропозицій, тобто в середньому кожен робітник подає в рік 20 рацпропозицій. Схожого підприємства не існує ні в Японії, ні в  інших  країнах. Економічний ефект від рацпропозицій  становить  понад 250 млн. дол. у рік. Після публікації цих даних у Японію приїхали економісти із різних країн. Пояснення таких  показників  виявилося дуже простим: робітники  концерну  мають високий рівень освіти, за який платять із своєї кишені... Не випадково: для японця освіта — це засіб для виживання.

 Практичні поради батькам молодшихшколярів щодо того, як досягти оптимальної швидкості читання

Важлива не тривалість, а частота тренувальних вправ. Пам’ятьлюдини налаштована так, що запам’ятовується не те, що є постійним, а те, що миготить, тобто то є, то немає. Тому всі тренувальні вправи слід проводити короткими порціями, але зі значною частотою.  Не  можна казати: «Доки не прочитаєш, з-за столу не виходь». Для першокласника достатньо домашнього тренування трьома порціями по п’ятьхвилин.

«Вуркітливе» читання було основним елементом при навчанні в школі В.Сухомлинського. Це таке читання, коли дитина читає вголос, напівголосно, зі своєю швидкістю впродовж п’ятихвилин.

Гарні наслідки має читання перед сном. Останні події дня фіксуються емоційною пам’яттю, і вісім годин сну людина перебуває під їхнім впливом. Ще 200 років тому казали: «Студент, науками живущий, учи Псалтирь на сон грядущий».

 Часто ми радимо дитині прочитати вірш на ніч і покласти книгу під подушку. Ця рекомендація означає одне: останнє враження дня залишається в пам’яті  на  всю ніч.

Якщо дитина не любить читати, то їй найкраще підійде щадний режим читання: дитина читає 1 – 2 рядки й отримує короткочасний відпочинок. Таку можливість  дають  книжки з великими картинками й одним – двома реченнями внизу.

Розвиток  техніки  читання сповільнюється через слабку оперативну пам’ять. Дочитавши до четвертого слова,  учень   уже  не пам’ятає першого. Корисні такі вправи: багаторазове читання,  читання  будь-якого тексту в  темпі  скоромовки, виразне читання з переходом на незнайому частину.

Вправа «Блискавка» полягає в чергуванні читання в комфортному режимі з читанням із максимально  доступною  швидкістю. За командою «Блискавка» дитина читає з прискоренням протягом 20 секунд, надалі тривалість збільшують до 2-х хвилин.

Вправа «Буксир». Дорослий читає зі швидкістю, доступною дітям, а діти намагаються читати мовчки, стежити та встигати за дорослим.

Вправа «Хто швидше?». На стіл кладуть картки зі статтею. Потрібно знайти конкретне речення в одній із  карток , « ковзаючи » очима по  тексту .

Вправу «Губи» використовують із  метою  чіткого розмежування дітьми читання  мовчки  та читання вголос, а також активного зовнішнього промовляння при читанні. За командою « Читати  мовчки» діти прикладають палець лівої руки до щільно стиснутих губів.

Таким чином,  батьки  можуть вибрати одну з форм  або  чергувати перелічені форми та методи роботи, щоб постійно підтримувати інтерес до читання молодшого школяра.

 «Книга – могутній вихователь. Школа виховує в дітей любов до книги, знань, науки. Але нехай  цей  могутній вихователь іде поряд із дитиною і в сім’ї. Створюйте, дорогі батьки,  духовне  багатство сім’ї – сімейну бібліотеку. Нехай найдорожчим подарунком для вашої дитини буде книга, дорогі батьки.»

Свято 8 Березня

             До 8 Березня було проведено чудове свято для привітання з Міжнародним жіночим днем — Днем матері, подруги, бабусі, зі святом ніжності, юності і  краси. Мама... Це перше слово, яке з радістю, усмішкою вимовляє дитина. Мама — це те слово, яке найчастіше повторює людина у хвилини радості і хвилина страждання. Матерів — мільйони, і кожна в серці несе любов. Кожен скаже: ”Найкраща — моя мама, бо безмежна її ніжність, хто б вона не була, де б не жила”. 

     Діти запросили своїх мам, бабусь, сестричок. Для них лунали вірші-привітання, веселі пісні, колискові. У жартівливих віршах дівчатка розказали, як вони допомагають мамам і бабусям. Хлопчики заспівали для дівчаток частівки, а потім запросили їх на вальс. Учні для мам виготовили подарунки. Свято пройшло весело і цікаво.

Свято Миколая

                 День Святого Миколая розпочинає цикл зимових свят. Завітало це прекрасне свято і у наш клас. Лунали веселі пісні, вірші, дівчатка виконали танець сніжинок. Учні 6 класу розповіли дітям про Святого Миколая, про те, як він допомагав нужденним. Цікавим був виступ шестикласників у ролях Господині свята, Сороки, Зайчика, Капосниці, Ангела і Чортика. Наприкінці свята Ангел передав подарунки для учнів від Миколая.

Фастівський краєзнавчий музей

Фастівський парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва "Молодіжний". Станція юних натуралістів

Як встановити довірливі стосунки з дитиною

Довіра - це стан душі, який дає змогу людині бути відкритою, відвертою, прямо й чесно ділитися з іншою людиною своїми думками (навіть якщо вони не дуже й гарні), бажаннями (навіть якщо вони й не цілком «правильні»)тривогами (хай і перебільшеними). При цьому той, хто довіряє, знає: він може розраховувати на увагу, зацікавленість, турботу іншого; його почуття і потреби поважаються і визнаються.

І малі, і дорослі потребують підтримки. Рослині, аби рости, потрібні сонячне світло, повітря і вода. А дитині, аби розвиватися, потрібна увага тих, хто поруч. І мудрі дорослі знають - інтуїтивно або з розумних книжок - формулу «вирощування» довіри у дитини: «Я довіряю тобі. Ти можеш зробити те ж саме: довіряй собі і поціновуй свої зусилля».

Якщо людина не вміє довіряти, їй важко вибудовувати близькі взаємини з навколишніми: у неї нема ані друзів, ані коханих. Така людина ризикує опинитись у зачарованому колі ізольованості: чим менше вона довіряє, тим менше в неї друзів, чим менше друзів, тим бідніші стосунки, які живлять довіру. Людині видається, що навколишні не потребують її, що вона якась не така, що з нею не все гаразд. В її душі оселяються вразливість і ранимість. У спілкуванні з іншими у такої людини скоріше виявляється потреба у самозахисті, аніж у відкритості.

Наголосимо, що встановити довірливі взаємини з дитиною може кожен дорослий. І кожний дорослий може вдосконалювати ці взаємини з тим, аби поміж ним і дитиною зростали відкритість, турбота повага один до одного.

Секрет успіху встановлення довірливих взаємин дорослого з дитиною полягає в тому, що він не втручається в особистісний простір дитини, а довіряє їй діяти самостійно. Коли двоє людей довіряють один одному, їхні життєві простори перетинаються. Виникає «спільна територія», де й відбувається взаємодія. Площа цього спільного простору впливає на результати загальної справи: чим вона більша, тим більше можливостей для «маневрів» і різноманітних зусиль, які ведуть до успіху.

Поміркуймо, як збільшити розміри «спільного простору» - аби менше часу витрачати на відособлене життя на двох закритих територіях. Слід пам'ятати, що довіра існує лише на території спільного простору. Яким би досвідченим і доброзичливим не був дорослий, діти щось обов'язково втаємничуватимуть, у них залишатимуться секрети. Певна кількість «секретних» проблем завжди існує також і на території дорослої людини, проте ефективні взаємини дорослого з дитиною вимагають, аби територія довіри, «спільний простір» були доволі значними. 

У дітей звичайно є багато причин для недовіри дорослим. Найбільш поширена - страх засудження, покарання або просто неусвідомлений, «тваринний» страх, пережитий колись у минулому, але який зберігся, законсервувався у дитячій пам'яті. У кожного з нас є такий страх, який в певні моменти змушує поводитися безглуздо, нерозважливо, забувши про власну дорослість, досвідченість і мудрість.

         Ще одна причина недовіри - невміння відокремити «погану поведінку» від власне людини, яка - сама по собі - заслуговує на безумовне визнання, особливо батьківське. «Якщо я зробив щось не так, я поганий, тобто невдаха, телепень, дурень, брехун» - усе це засвоюється дитиною змалечку. Засвоєні стереотипи виховання позбавляють дорослих права «вчиняти погано», оскільки це засуджується у громадській свідомості. Справді, маємо визнати: і лінощі, і брехня - це великі гріхи наших дітей. Але ж погляньмо на себе...

І якщо батьки справді прагнуть до встановлення довірливих взаємин з дитиною, необхідно визнати за сином чи донькою (і за собою також) наступне: навряд чи вдасться в процесі виховання уникнути лінощів, брехливості, фальші, боягузтва та інших слабкостей і помилок, однак жоден виявлений людиною «негатив» не дає права на позбавлення її довіри, можливості подальшого самовдосконалення, особистісного зростання.

Усвідомлення свого права на помилку, визнання такого права за іншими не применшує, а сприяє росту довіри і водночас - відповідальності за власну поведінку, вчинки.

На жаль, розуміння батьками причин дитячої недовіри не рятує від певних наслідків. Якщо недовіра виникла, вона неминуче і серйозно впливає на спілкування з дітьми, а іноді навіть робить його неможливим. Коли діти відчувають, що їх не розуміють, не поціновують, не поважають, не рахуються з їхніми потребами, думками, почуттями, здатність їх до різних видів діяльності (інтелектуальної, трудової тощо) різко знижуються. І навпаки, труднощі відступають, коли у дитини існує можливість поділитися своїми почуттями, проблемами, міркуваннями і отримати підтримку батьків, рідних і близьких.

Що ж робити батькам, які відчувають, що дитина все більше віддаляється, «зачиняється у своєму просторі»? Ігнорувати ситуацію в надії, що все якось само собою владнається? Сказати дитині, що її недовіра є недоречною і необґрунтованою? Примусити погрозами покарання бути відвертою?

Спробуємо дати відповіді на ці запитання. Психолог В. Рахматшаєва пропонує спеціальну техніку досягнення довіри. Батькам слід засвоїти п'ять «мовчазних ключів» до довіри: по-перше, перевірити, чи довіряє їм дитина; по-друге, синхронізувати тон і теми власного голосу з голосом дитини; по-третє, налаштуватися на дихання дитини; по-четверте, використовувати відповідний ритм рухів; по-п'яте, намагатися надати власному тілу позу, адекватну дитячій.

Розглянемо кожний «ключ» довіри. Зрозуміти, чи довіряє дитина дорослим, можна за допомогою «мови тіла», яка є справді безцінним і найправдивішим джерелом інформації. Наявність довіри наповнює дитяче тіло силою і впевненістю: спина і плечі розправлені, голова високо піднята, хода ритмічна, рівномірна, руки спокійні, рухи м'які, плавні, позбавлені поспішності і нервовості. Найкраще і найбільше про існування довіри скажуть батькам дитячі очі, вираз яких неможливо підробити. Очі у дитини, яка довіряє дорослим, широко відкриті, дивляться на співбесідника впевнено, легко, спокійно, лише зрідка зморгуючи. Погляд збоку, часте мруження, очі «в землю» свідчать про бажання приховати почуття невпевненості та недовіри. Незворушне обличчя, відсутність привітної, радісної посмішки, уникнення прямого погляду, неритмічна, нервова (надто тиха або збуджена, криклива з ледь прихованими сльозами) мова -  усе це свідчить, що дитині є що приховувати від батьків.

Батьки мають замислитися, що відбувається, чому дитина так стривожена, де знаходиться джерело внутрішньої напруги? У більшості випадків напруга виникає, коли дитина відчуває загрозу своїй безпеці. Деякі діти вбачають загрозу буквально в усьому, хоча джерело небезпеки знаходиться в їхніх душах і ім'я йому - невпевненість у тому, що «я - хороший», побоювання, що «зі мною не все гаразд».

У таких випадках допомогти дитині можна і без слів. Невербальне спілкування має багато переваг: воно точне, переконливе, діє на підсвідомому рівні - і тому сприймається недовірливою дитиною швидше і краще, «гасить» її тривоги і страхи, розвіює сумніви.

Прийняти іншу людину - значить поставитися до неї безумовно позитивно. Невербальні, без слів, знаки прийняття з боку батьків дають дитині зрозуміти, що вона цінна й значуща. Знаки прийняття потрібні, аби запросити дитину до співпраці, заспокоїти її, попередити можливу агресію, тобто збільшити «спільний простір» - територію довіри. Такими знаками можуть слугувати будь-які рухи: погладжування, дотики, обійми і найголовніше - тепла, приязна, любляча посмішка батьків. Зазвичай потрібно зовсім небагато часу, аби після вияву знаків прийняття дитина заспокоїлась, посміхнулась і відповіла аналогічним дружелюбним жестом.

Розглянемо наступні «мовчазні ключі» до довіри. Синхронізація тону і темпу батьківського голосу з дитячим вимагає опанувати так звану «техніку дзеркала», тобто навчитися налаштовуватися на певну швидкість голосу дитини з паузами і без них, на адекватний тембр.

Відповідність диханню дитини також потребує опанувань цієї техніки. Певне тренування дасть дорослим змогу помічати з якою швидкістю дихає дитина. Якщо батьки навчаться вловлювати ритм дихання дитини, спостерігаючи водночас за верхньою лінією плечей доньки або сина і фіксуючи ледь помітні рухи вгору і вниз, їм вдасться підлащтовуватись під ритм і швидкість дитячого дихання.

Використання відповідного ритму рухів, або так зване «перехресне дзеркало», - більш складний «ключ» до довіри. Опанування його вимагає від батьків значних тренувань. Необхідно виділити той рух, який дитина постійно повторює, і супроводжувати його якимось своїм власним.          Наприклад, щоразу, коли дитина починає пересмикувати плечима, батько чи мати можуть тихенько постукувати ногою по підлозі. «Перехресне дзеркало» майже не можливо помітити, оскільки більшість людей не замислюється про свої усталені рухи-звички. Якщо батьки помітили і зафіксували, що дитина повторює певні рухи, вони можуть підлаштовуватися під них адекватним чином. Така гармонізація ритмів рухів декому з батьків може видатись штучною і надуманою, однак перш ніж відмовитись від її застосування, дорослим слід по експериментувати і впевнитись, як результативно «перехресне дзеркало» спрацьовує на виховання довіри дитини до батьків.

Останній, п'ятий «ключ» - відображення пози тіла - заснований на техніці простого наслідування. Батьки мають це робити дуже обережно, аби не образити дитину. Зовнішня відповідність підкреслює схожість і пом'якшує відмінність - як результат посилюється взаєморозуміння між дітьми і дорослими.

Отже, досягнення довіри - засіб синхронізації різних досвідів, цінностей і звичок дитини й дорослого. Створювати, виховувати довіру дітей до батьків можна як за допомогою слів, так і засобами невербального спілкування очима, посмішкою, дотиком - усім, за допомогою чого можна демонструвати дітям, що вони мають право відкрито виражати свої думки і почуття. При цьому дорослим слід усвідомити право кожної людини на приховування своїх думок і почуттів, ізольованість і недоторканість внутрішнього світу, і головне - визнати це право за дитиною. 

                

Як знайти спільну мову з однокласниками?

Як навчитися ладнати з однокласниками?

               Школа - це місце, де навчаються та отримують знання. Так, з цим не посперечаєшся. Але все не обмежується тільки уроками, вчителями та домашніми завданнями. В школі дитина проводить більшу частину свого часу і, хоче вона того чи ні, доводиться спілкуватися з різними людьми - своїми однокласницями і однокласниками.

             Здорово, якщо клас дружний і діти добре ставляться один до одного. Проте всім відомо: якими б гарними не були стосунки в класі, не можна уникнути сварок, суперечок і конфліктів. Крім того, завжди знайдеться кілька учнів, яких недолюблюють. З ними не дружать і навіть не спілкуються, а якщо і розмовляють, все зводиться до дражнилок, щоб образити чи зачепити за живе. Бути самотнім у колективі - такого не побажаєш нікому.

               Хто стає вигнанцем? Чому це відбувається і що робити, якщо в їх число потрапила ваша дитина?

Вигнанці - тавро на все шкільне життя?

              У родині дитину сприймають такою, якою вона є. Батьки люблять її не за щось, а просто тому, що вона існує. Звичайно, вона звикла, що до неї ставляться з любов'ю.

              А в школі все інакше. Клас - це колектив, у який необхідно влитися. І кожен чимось відрізняється від інших,  і саме цим і ризикує бути вигнанцем. В хід йдуть дурні прізвиська, якими нагороджують тих, хто чимось виділяється з основної маси: матусин синок, зубрила, дурень, товстий, псих, ябеда... Далі перераховані типів вигнанців.

              Дурень, блазень, клоун... Іноді начебто нешкідливі прізвиська так прилипають, що людини вже і не називають по імені. Мало кому приємно, якщо його називають дурнем. Звичайно, ти можеш обізвати так настирливого Іваненка, який постійно зачіпляє або нахабно списує контрольні. Іваненко, швидше за все, й уваги не зверне. Але якщо прізвисько дурень намертво приклеїлося до якогось учня, йому можна тільки поспівчувати. Напевно і в кожному класі є такий собі клоун, який під час пояснення вчителя кривляється, гримасує і передражнює його манеру говорити. Всі регочуть на все горло над витівками дурня, але це лише під час уроків. А ледь продзвенить дзвінок, клоуна обходять стороною, і він залишається на самоті. Чому? Та тому що ніхто не хоче бути другом дурня! З дурнем і розмовляти ніхто не стане, не те що дружити... Тим не менше сам блазень радий би спілкуватися, та тільки не знає, як привернути до себе увагу. Ось і виходить, що пожаліти, може, хто й пожаліє, але до дружби з дурнем ніхто опускатися не стане.

                  Псих. Навряд чи хтось із класу буде дружити з людиною, якого обзивають психом. Та й кому захочеться спілкуватися з тим, хто зовсім не володіє собою? Психи нерідко в нападі гніву жбурляють зошити і книги, а якщо одержують зауваження від вчителя або погану оцінку, можуть розридатися або, навпаки, голосно грюкнувши дверима, вибігти з класу. Ніколи не вгадаєш, що буде робити псих в той чи інший момент. Саме тому дружити з психом ніхто не буде - мало що спаде йому в голову іншого разу!

                Зубрила, заучка, ботан... От вже кого дійсно не люблять однокласники, так це зубрил. До них ставлення завжди негативне. Хоча, здавалося б, в школу ходять для того, щоб отримувати знання. Тоді чому зубрили не в пошані? Хто-хто, а вже вони знають все на відмінно!

                 Знають, тільки ділитися своїми знаннями не поспішають. Зубрила тягне руку, коли ніхто з класу не знає відповідь на запитання вчителя, на перервах він не розлучається з підручниками, а весь вільний час проводить за виконанням домашньої роботи. Але спробуй списати у нього під час контрольної! Зубрила з розумним виглядом заявить: «Вдома треба було вчити!»

                 Природно, після такого бажання запитувати про що - небудь відпадає геть. Та й спілкуватися з пихатим однокласником ніхто не буде, це вже точно.

                  Підлиза. Підлиза практично нічим не відрізняється від зубрили. Теж постійно тягне руку, коли ніхто не знає відповіді, теж сидить з книжками, теж не дає списувати. Різниця лише в тому, що підлизи куди гірше зубрил. Вони вічно намагаються прислужитися учителям, постійно плазують і доносять на інших. Якщо у класі навчається підлиза, його напевно недолюблюють. Хоча недолюблюють - м'яко сказано! Гидко дивитися, як підлиза догідливо посміхається, допомагаючи дотягнути важку вчительську сумку або підсовуючи на стіл вчителя чергову шоколадку. Дружити з донощиком, ябедою і підлабузником? Навряд чи хтось опуститься до такого!

                   Мамин синок. Тих, кого надмірно опікують батьки (особливо бабуся або мама), в класі дражнять матусиними синками або доньками. Таких хлопців люблять принижувати і ображати, але не  відкрито, а нишком. Ще б: тільки що трапиться, мамі біжить скаржитися на капосних однокласників, які потім отримують по повній. Навіть якщо матусиних синків не дражнять відкрито, дружити з ними мало хто погоджується.

Як не стати вигнанцем

                    Що робити, якщо у когось з перерахованих типів вигнанців ви впізнали свою дитину?

                  Можливо, ви не розумієте, чим накликала дитина на себе невдоволення оточуючих? Начебто нікому нічого поганого не робила, а в результаті в класі немає друзів. Добре, якщо однокласники ставляться до учня нейтрально-байдуже, але можливі випадки цькування, побоїв і ще чого гірше.

              У школі існують  неписані правила, які потрібно виконувати, щоб однокласники поважали. Як треба себе вести? Ось перелік того, що необхідно робити, навчаючись у школі.

- Бути чуйним і милосердним. У цьому світі багато хто заслуговує на співчуття. Пожаліти бездомну собаку, яку образили хулігани, однокласника, якого незаслужено полаяли, жебрака без грошей в кишені, співчувати оточуючим. Люди будуть тягнутися до такої людини і поважати її.

- Бути добрим. Як би це банально не звучало, доброта нікому ще не заважала. Допомагати друзям, коли вони цього потребують. Не бути жадібним, пригостити сусіда по парті яблуком, позичити грошей, ручку чи балончик чорнил, дати однокласнику підручник, якщо він забув їх вдома. Бути щедрим, але не плазувати, і дитина ніколи не стане жаднюгою або підлабузником!

- Пам'ятати: немає безгрішних людей. У всіх свої недоліки, і спілкуючись з людиною, приймати її такою, якою вона є. Не намагатися переробити кращу подругу, не засуджувати приятеля за неуважність. Кожна людина особлива - погодьтеся, якби всі були правильними і ідеальними, життя стало б дуже нудним!

- Бути чесним з оточуючими. Люди цінують щирість, тому не боятися говорити правду. Однокласники навряд чи будуть вірити тому,  хто постійно бреше батькам або вчителям. Адже це означає, що з такою ж легкістю вона може обдурити й інших! А спілкуватися з нечесною людиною нікому не хочеться.

            Однак існують ситуації, коли дуже складно зробити вибір. З одного боку, в інтересах класу сказати неправду дорослому: якщо брехня може врятувати однокласника від покарання (навіть якщо він і заслужив його), однолітки розцінять таку брехню як хороший вчинок. А от якщо говорити правду, не зважаючи на ситаацію, то дитину можуть вважати зрадником. З іншого боку, ніколи не можна мовчати, якщо було вчинено якійсь ганебний вчинок.

            Що робити, шоб не брехати, але і правду говорити немає можливості? В цьому випадку краще за все промовчати. Тоді це не буде зрадою. Втім, дитина сама повинна прийняти рішення, що для неї важливіше.

- Не давати волю емоціям! Істерики і сльози нікого не прикрашають. Іноді краще промовчати і гордо віддалитися, ніж показувати свою слабкість. Тоді, принаймні, ні в кого не буде підстав назвати однокласника плаксою.

- Відповідальність - прекрасна якість. Завжди тримати своє слово! Пам'ятати: немає нічого гіршого, ніж недотримані обіцянки. Краще не братися за справу, якщо не зможеш виконати.

            Відповідально відноситися до шкільних обов'язків. Не ухилятися від завдань, щоб не стати безвідповідальним і нездатним приймати рішення!

- Бути сильним і сміливим, завжди досягати мети, навіть якщо це важко. Відповідати за свої вчинки: якщо припустилися помилки, виправляти її повинна дитина, а не мама чи тато.

- Берегти довірені другом секрети. Не опускатися до пліток, бо пліткують лише підлі люди, боягузи, та ще бабки біля під'їзду. Якщо дитина незадоволена вчинком однокласника, сказати йому це в обличчя! Не зраджувати друзів: зраду не прощають!

- Якщо у дитини є якісь переконання, не змінювати їх по двадцять разів на день. Твердість у поглядах - важлива якість! Але й не бути надто серйозним. Навчитися з гумором ставитися до своїх проблем, пам'ятати, що сміх - найкращі ліки! Уміти посміятися над собою. Адже це мистецтво, яким володіє далеко не кожен. Ставлення до себе з гумором,  вбиває бажання дражнитися і насміхатися над тобою. А який інтерес сміятися над людиною, який і сам може посміятися над собою? І все ж не дозволяти робити себе посміховиськом для класу.

Якщо дитину не прий мають

          Але що робити, якщо, незважаючи на всі зусилля і старання, однокласники не приймають вашу дитину? Якщо вони не просто  байдужі до неї, а знущаються, або, того гірше, опускаються до цькування і побоїв?

        Ось поради психологів:

- Не впадати у відчай і не панікувати! Немає нічого гірше паніки, вона, як відомо, і кораблі топила. Краще звернутися за допомогою до психолога. Знущання і побої повинні бути припинені! Якщо кривдники просто почують поблажливе «не ображайте інших, це погано», це на них навряд чи подіє. Майже напевно результат буде прямо протилежним: побиття не припиняться, а почнуться з подвоєною силою, а дитину, на додачу до всього, ще й доносчиком охрестять.

- Розпитуючи про причини цькування, спробуйте зрозуміти, чим вона була викликана. Якщо дитина дійсно скоїла якийсь вчинок, скривдила когось з однолітків, щиро вибачитися.

- Якщо дитину ображають у школі, не впадати у відчай. Знайдіть разом з дитиною  лінію поведінки, яка допоможе припинити глузування. Чому в класі влаштовують цькування? Та тому, що просто вчитися - нудно, от і треба чимось себе розважити! Як? Підловити жертву на проступок, який показує її з невигідної сторони, і почати переслідувати на «законній» підставі! Весело, уроки пролетять непомітно, а що ще треба для щастя?

           Причому опір ні до чого не призводить. Жертві відразу ж нагадають, що вона зробила і за що буде покарана. При цьому суворість покарання значно перевершує серйозність проступку. Привід знайдений, можна знущатися на повну силу! Адже насправді, інакше як знущанням, цькування не назвеш. Вихована людина ніколи не опуститься до такої ницості, і тому дитина не повинна дозволяти знущатися над собою! Якщо ж дитина стала жертвою цькування, їй негайно потрібно звернутися до дорослих за допомогою. Не боятися розповісти, що над нею знущаються.

          Дитині потрібно проявити мужність і рішучість. Ніколи не показувати своїм кривдникам, що їй боляче, інакше вони подвоять старання і почнуть перетворювати твоє життя на пекло. В цьому випадку можна спробувати стати байдужим до знущань. Позбавити кривдників задоволення бачити твої страждання. Не звертати на них ніякої уваги, якщо вони не завдають фізичного болю.

             Але й мовчання - не вихід, його можуть сприйняти як прояв слабкості. Якщо речі дитини відбирають, рішуче вимагати їх назад, якщо її б'ють, бити у відповідь, не боятися дати здачі! Можливо, якщо кривдники побачать, що жертва може показати зуби, задоволення від переслідувань пропаде, і цькування припиниться.

           Пам'ятати: ти людина, якого повинні поважати, і не дозволяти нікому знущатися над собою! Але спочатку заслужити повагу гарними вчинками.

           А найголовніша порада для батьків – любити свою дитину і підтримувати її у будь-якій ситуації, бути уважним, щирим, бути другом, якому можна довіритися. Якщо дитина і вдома не відчуває психологічного комфорту, це може обернутися серйозними проблемами для родини.